ЕПІЗОД ДРУГИЙ: «…предусмотренные постановлениями ЦК репрессировные меры по отношению к кулацким элементам и в колхозах и среди единоличников, еще очень мало использованы…»
Певно, важко сьогодні уявити собі соціум, більш уражений синдромом тотального страху, ніж радянський. Живучи по обидві сторони медалі, людина раділа, вірила у світле майбутнє і водночас постійно відчувала на собі вимір лояльності до державного ладу та його інституцій.
Доводити свою відданість та прихильність до нової ідеї було потрібно, як дихати, але й це, навіть на найвищих рівнях, доволі часто не рятувало. Що й говорити про сільських неосвічених дядьків, які за необережне слово, мовлене, як кажуть росіяни, «в сердцах», чи незданий вчасно мішок зерна втрапляли спочатку до списків, а потім далі.
Уміщену в підзаголовку до цієї статті цитату взято з Постанови Політбюро ЦК КП(б)У про фонди колгоспів, застосування репресій до одноосібників, колгоспів і колгоспників, організації хлібозаготівельної роботи від 29 листопада 1932 р. (Національна книга пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні. Хмельницька область. – Док. 33.) Переглядаючи тогочасні документи, які так рясніють словом «репресії», складається враження, що вони в умах можновладців видавалися в 20-30 роках чи не найдієвішим інструментом державного будівництва та управління…
Як відзначає В. Ченцов, «всі найважливіші елементи державної системи — партійні, радянські інститути, правоохоронні органи, суд, прокуратура, юстиція так чи інакше брали участь у формуванні тоталітарного режиму. Особливе ж місце в боротьбі з політичними супротивниками радянської влади, опозиційно налаштованими громадянами займали органи безпеки: НК – ДПУ – НКВС». Той же дослідник вказував, що в перших декретах держава оголосила злочинами посягання на основи більшовицького ладу і новий радянський правопорядок. Як найбільш тяжкі злочини — контрреволюційні, політичні — визнавалися посягання на завоювання соціалістичної революції. Недосконале законодавство доповнювали нормативні акти, в яких наголос робився саме на надзвичайних заходах припинення посягань на державний устрій, в т.ч. з застосуванням засобів надзвичайних комісій.
Північно-західна Славутчина, межуючи з «буржуазною панською Польщею», у 20-30-і роки, вочевидь, стала об’єктом особливої «уваги» органів державної безпеки. Селяни й досі згадують про атмосферу, що панувала в суспільстві у ті роки: релігійні переслідування, підозри, доноси, арешти, навіть дивитися в бік сусідньої держави не було вільно… Будь-які контакти з «закордоном» заборонялися, і можна лише уявити, як складалася доля сімей, родин, члени яких опинилися після Ризького договору по різні боки межі. В ті роки потрібно було аж надто пильнувати чим займаєшся, з ким і про що розмовляєш, скільки й чого маєш, адже поряд завжи були «небайдужі», в обов’язки котрих входило те саме. Про такі «особливості селянського побуту» згадував у своїх спогадах «Життя прожити – не поле перейти» В. Гончарук (НВ, 2007, №15, 13 квітня). Та впильнувати за всім було годі, й ішли з Нетішина чи Солов’я у новітню неволю все нові й нові люди…
Парадоксально, але саме з державною «межею» між Польщею та УСРР пов’язувалося багато сподівань тутешніх селян: можливість спілкуватися з рідними, продати щось там, або придбати там і продати тут, нарешті, пережити голодні місяці 1932-1933 років… А відтак, державний кордон нерідко міг стати певною життєвою межею, гранню, яка позначала життя людини.
На початку 1930 року спостерігається невдоволення колективізацією. На західній Славутчині спалахують заворушення. «Волинка» наростає й на території Нетішина та Солов’я. В офіційних партійних повідомленнях того часу зустрічаються відомості про спроби нетішинців та солов’ївців перейти державний кордон (Державний архів Хмельницької області (далі – ДАХмО), ф. П-458, оп. 1, спр. 324, арк. 175). Про один день із життя тутешньої «волинки» розповідає й В. Гончарук, додаючи наприкінці: «…вночі приїхали зі Славути з відділу ДПУ… – і почався арешт чоловіків, жінки яких активно вели себе «на волинці». Від початку заворушень й до 4 березня 1930 р. «по далеко не полным данным, из’ято по округу в связи с массовыми волнениями, 427 челов. зачинщиков и контрреволюционного элемента. Из них по р-нам: […] Славутскому – 21 […] (ДАХмО, ф. П-458, оп. 1, спр. 324, арк. 31).
Складна соціально-економічна ситуація у краї штовхала людей на пошук додаткових засобів існування з допомогою «закордону». Один із документів містить «Список сіл, що в минулому були поражені пачкарством», тобто, їх мешканці звинувачувалися у контрабанді (ДАХмО, ф. П-364, оп. 1, спр. 329, арк. 20). У переліку наведено 46 сіл, у тому числі й Нетішин, Солов’є, Печиводи, Лисиче та ін.
Умови життя були вкрай нелегкими. Відтак, говорити, що всі, кого звинувачували в тому чи іншому, були «безгрішними», не доводиться, але й не сказати про можливу елементарну людську підступність та надмірну «пильність», не можна. Авторові відома низка імен нетішинців (згодом реабілітованих), котрі на початку 1930 року були засуджені за ст. 54-10 та 56-24 КК УСРР, відповідно «За пропаганду або агітацію, яка полягає в заклику до повалення, підірвання або послаблення радянської влади…» та «За кваліфіковану контрабанду…» Чи не обійшлося й тут без звичайних наклепів? Додаткове вивчення цих та інших моментів, можливо, дозволить з’ясувати подробиці.
1933 рік. Секретар Славутського райпарткому Мотенко у своєму «Інформаційному зведенні «Про продовольчі труднощі по Славутському р-ну станом на 2 червня 1933 р.» пише: «В основном в связи с ростом продзатруднения, среди населения пограничных сел, вырос процент эммиграционно-настроенных, при чем не только отдельных лиц и семей, но и целых групп населения. Село Должки, Клепачи, Понора и др. Подавляющее большинство эммиграционно-настроенных свои настроения и действия поясняют так: «в течении месяца-полтора переживем в Польше, а затем хотя и перебросят нас обратно, то будет уже новый хлеб». Далі він продовжує: «За апрель-май м-цы прорвалось за-кордон 18 середняков-единоличников и 3 колхозника. Эммиграционно-настроенных 45 семей […] В указанные цифры не включаются одиночки. Репрессивными мерами, принятыми в отношении эмнастроенния, до известной степени предотвращены случаи систематических, массовых прорывов за кордон, но не ликвидировано данное настроение вцелом, в силу того, что эмнастроениями охватывается значительная часть населения, находя в этом исходную точку, хотя бы временного устранения переживаемых продзатруднений» (Національна книга пам’яті... –Док. 215).
Залишатися бездіяльною державі на тлі таких селянських настроїв означало дозволити, окрім іншого, проникнення за межі Радянської України відомостей про, м’яко кажучи, немалі продовольчі труднощі серед населення прикордонної смуги. Примітно, що в цей час деяких селян (згодом реабілітованих) із Нетішина та Солов’я засуджують за статтею 54-6 КК УСРР «За шпигунство» та «За передачу, викрадення або збирання для передачі економічних відомостей». Чи не в руслі «эмтенденций» відбувалися ці репресивні дії радянської влади?
Іншим аспектом репресивної політики радянської влади був наступ на так званого «куркуля», який в очах влади був чи не найстрашнішим класовим ворогом. Як зазначає П.Я. Слободянюк у своїй статті «Голодомори в Україні як засіб винищення українства»: «В листопаді 1932 р. органи ДПУ УРСР розгорнули масову репресивно-каральну операцію на селі проти «куркульсько-петлюрівських контрреволюційних елементів». Операція одразу охопила 243 райони і 30 залізничних станцій, в ході якої для ліквідації було включено 436 групових справ з 2117 учасниками та 1308 чол. «контреволюційних» одинаків. У Вінницькій області ДПУ було проведено 77 агентурних операцій. В операції було задіяно 58 співробітників. Основна мета операції – виявлення контрреволюційних центрів, які «організовують саботаж і зрив хлібозаготівель та інших господарсько-політичних кампаній». Степанюк М.В., котра на початку 30-х жила у Солов’ї, згадує, що у їхній сім’ї було п’ятеро дітей. В господарстві до розкуркулення були коні, корова, кури. У 1932 році прийшли і все забрали, а родину вигнали з хати. Мати ходила до людей і позичала гроші, щоб викупити хату. Зібравши 800 рублів, вони знову повернулися у свою домівку. Батько знав будівельну справу і влаштувався працювати на прикордонну заставу. Там за роботу він отримував муку, олію, квашену капусту, і так вижили (Записав В. Войковський).
Радянська влада закрила в Нетішині церкву. Як згадує В. Гончарук: «Велася антирелігійна пропаганда, в клубі на стіні висіли лозунги «Бога нет», «Религия – опиум для народа». Селяни, хто так чи інакше був пов’язаний із церквою, переслідувалися. «Батька визвали на збори і сказали: «Скажи, що церква – дурман». А батько цього побоявся сказать, так як він був віруючий, то батька арештували і в 1929 році вислали на Сибір», – згадував Головко В.П. Не повернувся з Архангельська й церковний староста Касьян Ткачук: Гончарук Н.С. розповідала, як забирали згодом дідові церковні книги, Біблію, інші речі… Про ці та інші аспекти репресивної політики писав також М. Руцький у своїй статті «Репресії радянської влади проти жителів Славутчини та сусідніх районів в довоєнні роки» (НВ, 2006, №47, 24 листопада).
За кілька місяців до набуття Україною незалежності, 17 квітня 1991 року, Верховна Рада УРСР прийняла Закон «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні», який багатьом людям повернув добре ім’я. Міським краєзнавчим музеєм м. Нетішина спільно з міською владою проведено перший етап у вивченні питання політичних репресій на теренах колишніх сіл Нетішина та Солов’я, в результаті чого встановлено список репресованих та згодом реабілітованих селян. Є потреба продовжити дослідження цього питання більш докладно: люди, які стали заручниками своєї епохи, варті нашої пам’яті. Як і наша історія.
Тарас Вихованець, маґістр історі
